alexandradikaia
Іноді я просто пишу.
Беру чашку запашної кави з молоком, запалюю свічку, сідаю біля вікна й пишу. Відкриваю блокнот і без зупину пишу три великі сторінки. Про те, що тривожить, що надихає, що болить і що усміхається.
Якщо не знаю, про що писати — пишу про те, що відбулося останнім часом, переношу поточні думки на папір, уповільнюючи їх, витягуючи з голови, наче очищаючи там простір для нового дня.
Якщо протягом дня щось мене стривожило, вибило з колії, але я не можу на це вплинути, я відкладаю цю думку на ранок. Кажу собі: завтра в мене буде цілих три великі сторінки, щоб обдумати цю ситуацію. І відпускаю.
А зранку описую цю проблему як запитання до самої себе, а потім неквапливо відповідаю на нього. Цілих три сторінки.
А іноді я малюю.
У весняні дні, коли за вікном дощ або спів птахів, коли повітря наповнюється запахом квітучих дерев, мені вже не хочеться писати. Усі тривоги, розчарування, неспівпадіння — залишаю в зимі, в минулому. Це вже було.
А що є зараз?
Зараз є я, нова сторінка скетчбука, олівець і нові образи.
Рисочка за рисочкою народжується нове: іноді персонаж, іноді предмет, іноді візерунок або декоративні літери. І немає в цей момент у голові нічого: ні думок, ні тривог, ні зовнішньої метушні. Є тільки я і щось справжнє.
І це справжнє так надихає, так наповнює зсередини, що здається, ти стаєш великою, обіймаючою цілий світ, освітлюючою його світлом простим, добрим, неконкурентним.
І хочеться об’єднувати. Ділитись.
Хочеться створювати щось для інших, сказати: подивіться, як добре! Це просто олівець, це просто папір — але як же добре.
Тому я і створюю челенджі. Тому і не покидаю блог, хоч як багато було б причин. Тому й запрошую вас знову малювати разом.
Скоро все розповім.
Буде весна. Буде цвітіння. Будемо разом.
Будемо ми.
Будемо?